Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2

Революційний рух 1840-их років

Реакційне правління Миколи 1 не в силах було припинити революційних рухів, підсилюваних прагненням відновлення української державности. Революційні рухи, осередком яких став Київ з його університетом, знаходили підтримку серед польської інтеліТенції. 1840-ві роки були добою великого революційного піднесення в усій Европі. Пригнічена Віденським Конгресом та «Священним Союзом» вільна думка знову прокидалась до життя. В Прусії почалися реформи Ф. Штайна та Ф. Гарденберга, в Норвегії введено доволі демократичну конституцію, Еспанія та Португалія звільнилися від династії Бурбонів, деякі міста Німеччини завели у себе становий устрій.

Серед інтелігенції зростає інтерес до історії свого народу, появляються етнографічні праці, збірки народних пісень, переказів, казок. У той же час ширяться філософські ідеї Гердера, Шеллінґа, Гегеля, які сприяють оформленню ідеї «месіянізму» деяких народів. Творяться таємні товариства, які домагаються ліберальних реформ: у політиці — конституції, в суспільному житті — скасування дворянських привілеїв, станів, кріпацтва, в національному — визволення народів з-під чужої влади та створення власних держав. Такими товариствами були: в Італії — карбонарії (вуглярі) та «Молода Італія», і т. п. В Західній Европі множаться масонські льожі. Карбонарії в Сіцілії та Неаполі підняли були повстання, але були розбиті австрійською армією. У 1830-му році вибухло повстання у Франції, але також було здушене. Наслідком того багато його учасників емігрувало з Франції і провадило далі революційну працю в інших країнах, зокрема в Польщі.. З другого боку — після повстання поляків 1831-го року — в Парижі, як згадано вище, постала значна колонія поляків-емігрантів, які стали посередниками між революційними гуртками Франції і Польщі.

Великий вплив на польських революціонерів мав Адам Міцкєвіч, палкий патріот і видатний поет. Він брав активну участь у часописі «Роіпос» що виходив у 40-их роках в Парижі, проповідуючи всеслов'янську федерацію і братерську рівність усіх слов'ян. У своїх творах, головно у «Кsiega pielgrzymstwa polskiego», Міцкевіч писав про месіянізм польського народу.

У Польщі месіянізм знайшов адептів, які мріяли про провідну роли) польського народу. Але ще міцніше розгорнувся месіянізм у Росії, у творах слов'янофілів 1. Киреєвського, О. Хомякова, К. Аксакова.

В Швайцарії італійський революційний діяч Мадзіні створив організацію «Молода Европа» і пізніше— «Молода Італія», за прикладом з'явилася «Молода Німеччина», «Молода Польща», «Молода Франція». Одною з характеристичних рис революційних організацій була ідея всеслов'янської федерації окремих республік, ягі збе

рігали б своє внутрішнє правління на засадах рівности та волі кожного громадянина.

Внаслідок зміцнення русифікації та реакції почався в 30-их роках XIX ст. на Правобережній Україні український національний рух серед так званого «польського» шляхетства, фактично української спольонізованої шляхти. На початку XIX ст., коли під ьпливом панівного в літературі романтизму прокинувся інтерес до народности, деякі польські письменники, заховуючи польський патріотизм, почали цікавитися українською історією, фолкльором. Так створилася «українська школа» в польській літературі. Представниками її були: А. Мальчевський, Б. Залеський, С. Гоціпіський, М. Чайковський та інші. Дехто з цих письменників, як Т, Падура. А. Шашкевич, С. Осташевський та ін., почав писати українською мовою. Чималий вплив на розвиток української національної ідеології мала й польська революційна література.

Не зважаючи на загальну реакцію, в Україні також велася невпинна праця над вивченням минулого українського народу, його фолкльору, мистецтва. Видана 1819 року Цертеловим збірка історичних дум, справила велике враження. Року 1827 М. Максимович, майбутній ректор Київського університету, видав збірник українських пісень. Ці видання розкрили читачам красу української народної поезії. У роках 1832-1838 в Харкові 1. Срезневський надрукував збірник «Запорозька Старина» з піснями і історичними думами. У Харкові молодий історик М. Костомаров і А. Метлинський стали виразниками духової взасмности слов'янських народів.

У Харківському університеті створився гурток студентів, в якому читали вірші Рилєєва та інших декабристів. Члени цього гуртка були арештовані, але революційний настрій студентства не змінився. У 1840-их роках в Харкові ширяться ідеї всеслов'янської федерації, які приходять із Чехії, Тут вивчають польську, сербську, чеську мови, з'являється переклад «Краледворського літопису».

У 1840-их роках, коли до Києва дійшли перші відгуки польського повстання, київські міщани співчували повстанцям і шукали шляхів, щоб порозумітися з ними. Після здушення польського повстання Київ став центром русифікаційної політики. Проте цього не вдалося досягти. В університеті було викрито таємне політичне товариство з студентом Гордоном на чолі, членами товариства були поляки та росіяни.

Антиурядова агітація охоплювала широкі групи суспільства Правобережної України та Києва. Організація «Молода Польща» та Союз Польського Народу мали в Києві свій осередок і серед їх членів були поляки — студенти й громадські діячі. У 1839 році ці організації викрито; трьох керівників заслано на каторгу (доктора Бопре, дідичів — Боровського та Михальського); 191 студента виключено, частину здано в солдати. Київський університет, що ігідно з задумом уряду мусів бути фортецею русифікації, виявив себе як революційний осередок.

Репресії супроти Союзу не припинили визвольного руху в Україні. На початку 1840-их років у Києві група студентів та молодих професорів створила нелеґальний гурток, метою якого була боротьба проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Тоді у Києві зібралося чимало української національносвідомої; талановитої молоді. Серед неї були: історик М. Костомаров, що з 1844 року викладав історію в гімназії, а згодом став адьюнкт-професором університету; П. Куліш — талановитий етнограф, письменник; М. Гулак-Артемовський — історик права; П. Маркевич — етнограф; В. Білозерський; з ними близько зійшлися молодші люди, що недавно закінчили університет або були ще студентами.

Моральним авторитетом цього неоформленого товариства став Т. Шевченко, який у 1846 році дістав посаду вчителя малювання при Київському університеті. Тоді Шевченко був уже в зеніті своєї слави, як видатний маляр, а ще більше як поет. Його подорожі по Україні — Чернігівщині, Полтавщині, Київщині — показали, яка широка була його популярність, як глибоко шанували та любили його. Найбільші магнати України — Рєпніни, Тарновські, Лизогуби, Лук'яновичі, Родзянки та ін., — запрошуавли його до себе, замовляли йому портрети, захоплювалися його поезіями. В тому гуртку молоді Шевченко відразу став центральною особою не тільки як славний поет і маляр: до того приєднувався особистий чар, який підкоряв йому всіх, хто з ним зустрічався. Була й ще одна причина популярности Шевченка: в добу панування романтизму він якраз був тим героєм, про якого мріяла молодь — був кріпаком, який багато терпів у своїм житті, був людиною з маси українського народу, яка виросла під впливом історичних спогадів про козацтво, про гайдамаків.

Члени гуртка читали французьких філософів-утопістів — СенСімона, Фур'є, цікавилися відродженням поляків, чехів, хорватів,

сербів, болгарів, словаків, словінців і мріяли, щоб «усі слов'яни стали добрими братами» , . . «і брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любови во віки і віки» . . .

Року 1846-го гурток київської молоді оформився в товариство, що дістало назву Кирило-Мефодіївське Братство. Сама назва «братство» і обрання за патронів святих братів-просвітителів слов'ян вказували на його характер. До Братства вступили студенти Київського університету О. Навроцький, 1. Посяда, Ю. Андрузький, О. Тулуб, Л. Загурський, дідич М. Савич та інші. У Братстві не було представників аристократії, як то було в декабристському русі, члени його були письменники, вчені, діти середніх або дрібних дідичів, урядовці — представники тієї інтелігенції, що в 1840-их роках виходила на широкий кін життя.

Такий склад членів Братства, природно, відбився на його ідеології. Вони мріяли, що настане час, коли вся Слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича. .., ні князя, ні графа, ні герцога. . ., ні пана, ні боярина, ні холопа . . .»

Братство ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, станів, поширення освіти й об'єднання всіх слов'янських народів в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу. Провідну ролю призначалося Україні: Київ мав бути столицею федерації, де збирався б загальний сойм.

У цілому на поглядах Кирило-Методіївського Братства відбивалася програма Товариства Об'єднаних Слов'ян, але було й нове: ідея месіянізму українського народу. Голос України, — писав Костомаров у «Книзі буття українського народу», — що «звав усю Слов'янщину на свободу і братство, розійшовся по світі слов'янському.. І встане Україна з своєї могили й знову озоветься до своїх братів... І встане Слов'янщина. . . і Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов'янськім. . .» Погляди та програма Братства зафіксовані були в «Книзі буття українського народу» та в Уставі Товариства св. Кирила та Методія. На цих творах помітні впливи «Історії Русів», а також західньоевропейських ідей, головним чином Міцкєвіча з його «Книгами народу польського».

Другим значним осередком панславізму була Прага, і члени Кирило-Методіївського Братства, особливо Шевченко, знали твори Яна Колляра, П. Шафаріка, В. Ганка, а дехто із членів листувався з ними.

У Братстві не було єдности думок: Костомаров, Куліш стояли за поступові реформи, Шевченко, Гулак, Савич — за організацію збройного повстання і повалення царату.

Братство існувало недовго. На початку 1847 року на донос етудента Петрова члени його були заарештовані. Більшу частину їх заслано до різних міст Европейської Росії, а найгірша дісталась доля Шевченкові: його здано в солдати й заслано до Оренбургу без права писати й малювати.

Заснування Кирило-Методіївського Братства припало на час революційних рухів, що охопили всю Европу. Причин для цього було багато. Надто тяжкий був режим, що його запровадив «Священний Союз», і ввесь час у країнах Европи відбувались спроби скинути абсолютизм і встановити конституційні правління. У той же час багато народів, що втратили свої держави, намагалися повернути незалежність. Винахід парової машини в кінці XVIII ст. вніс великі зміни в суспільно-господарські відносини і створив новий стан робітників, які виступили з своїми вимогами. В лютому 1848-го року французький король під натиском головно робітників зрікся престола, і Францію проголошено республікою. Президентом обрано Наполеона Бонапарта, племінника Наполеона 1. Але Бонапарі у 1852 році, на підставі нового плебісциту, проголосив себе імператором, з іменем Наполеона III.

Друге місце щодо сили революційного вибуху зайняла Австрія. її цісар Фердінанд у 1848 році зрікся престолу, і його місце зайняв новий цісар — Франц-Йосиф — який поспішив дати конституцію.

Скориставшись з ослаблення Австрії, повстали мадяри, які хотіли проголосити свою незалежну державу. На допомогу Австрії російський цар Микола 1 вислав війська, які приборкали мадярів. Микола 1 боявся, що революція з Мадярщини перекинеться до підвладних йому держав.

У Чехії почалося відродження, і чехи вимагали звільнення від німців і створення окремого чеського сойму. Цим разом вони зазнали поразки: австрійська артилерія збомбардувала Прагу, і Чехія була підкорена Австрії.

1848 року скликано до Праги Слов'янський З'їзд, який підкреслив значення слов'янства в боротьбі проти німців.

1849 року в Італії революціонери зайняли Рим і проголосили Римську Республіку, але потривала вона ненадовго: французькі війська привернули старий лад.

У 1840-их роках Російська імперія, не зважаючи на її зовнішню силу, переживала внутрішній розпад, Адміністраційний апарат виявляв нездатність керувати імперією. В економіці постали різні зміни. Новий стан «різночинців» потроху відсував дворян. Найпопулярніші письменники Росії належали до різночинців, В. Бєлінський (1811-1848), О. Герцен (1812-1870) були проповідниками матеріялізму і виступали проти кріпацтва та монархізму. Герцен емігрував до Англії і в журналі «Колокол» громив російську державну систему. В різних місцях Росії поставали таємні революційні гуртки. Найбільшим з них був заснований 1845 року в Петербурзі гурток Петрашевськото, до якого належав М. Достоевський. Метою цього гуртка було підготовити народне повстання. Року 1849 гурток був викритий поліцією і членів його заслано на Сибір. Гурток Петрашевського діяв в один час із Кирило-Методіївським Братством.

Усі ці революційні настрої — і в Західній Европі, і в Росії — посилювали революційні рухи в Україні, доходили до селянства й викликали чутки про близьке скасування кріпацтва. Ширилися селянські повстання. На Волині поміщики тікали із своїх маєтків до Житомира, де було військо, і зверталися до царя з проханням про допомогу. 1848 року царські жандарми виарештували в Польщі 574 учасників польського національно-визвольного руху. По Україні ширилися листівки з закликом до загального повстання.

У 1848-их роках у Польщі, Білорусі, Україні та Басарабії запроваджено «надзвичайний стан» і загострено цензуру. Реакція запанувала в Росії.

За таких умов Росія вступила у війну з Туреччиною. Прагнення російських царів здобути вихід з Чорного моря зустрічало спротив не тільки Туреччини, яка володіла цим виходом, але й Англії, яка мала великий вплив на Туреччину й плянувала захопити Крим і Кавказ. Російський уряд не врахував, що до Туреччини та її протектора Англії приєднаються Франція та Австрія, які також були заінтересовані у ринках на Близькому Сході і не хотіли зміцнення Росії на Балканах. Микола 1 вимагав від турецького уряду передати йому протекторат над православними в Туреччині.

Війна велася на Кримському півострові, переважно навколо Севастополя, обложеного військами союзників. Після одинадцятимісячної облоги ця зруйнована фортеця скапітулювала.

Війна виявила повну нездатність російського командування: армія, що була вимуштрована на парадах, не була підготовлена до війни; інтендантство обкрадало її; технічне озброєння було відстале; комунікації були надзвичайно слабі. «Крах, що його зазнала Росія в Кримській війні, був крахом цілої державної системи», — писав Д. Дорошенко. Микола 1 не витримав сорому й отруївся. Престіл перейшов до його сина, Олександра П.



 

Created/Updated: 25.05.2018

stop war in Ukraine

ukrTrident

stand with Ukraine