Історія економічних учень - Корнійчук Л.Я.

5. Розвиток політичної економії

Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглибленням класових суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Зміни, що сталися в економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 р., позначилися і на розвитку політичної економії.

Політична економія як наука в Росії набула певного розвитку ще до реформи 1861 р. Було перекладено й опубліковано низку праць західноєвропейських економістів, друкувалися дослідження вітчизняних учених. Велике значення для розвитку політичної економії в Росії мало створення університетських лекційних курсів із цієї дисципліни. Політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв у 1803—1804 рр.

Одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою Тихін Федорович Степанов (1795—1847) — професор політичної економії Харківського університету. До нього користувались переважно підручником академіка Шторха, виданого французькою (1815) і німецькою (1820) мовами.

На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова позначилися праці західноєвропейських економістів — Сміта, Рікардо, Сея, Мальтуса, Сісмонді. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії Сміта й Рікардо.

Сміта за розроблену ним систему Степанов взагалі називає «справжнім світилом». «Праця, — писав він, — є головним джерелом багатства — це наріжний камінь, що його поклав Адам Сміт у підвалину його чудової системи»*37.

*37: {Речь о сущности, важности и значении политических наук. — Харьков, 1833. — С. 17}

У своїх наукових працях і лекціях Т. Степанов широко і творчо використовує надбання світової науки в галузі політичної економії. У двотомних «Записках про політичну економію» та в інших книжках він аналізує такі питання, як предмет політичної економії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, відношення між виробництвом та споживанням, цінність, капітал, заробітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний дохід тощо.

У висвітленні цих категорій Т. Степанов здебільшого наслідував А. Сміта. У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, багатство. Під капіталом він, фактично, розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного його розуміння.

Капіталом, писав він, продукти стають залежно від вживання, якщо дають прибуток, а не використовуються для власного вжитку.

Т. Степанов, не будучи цілком оригінальним мислителем в галу-зі політичної економії, не тільки аналізував і пропагував теоретич-ні ідеї західноєвропейських економістів, а зв’язував їх із російською дійсністю, використовував для критики феодально-кріпосницької системи. Мріючи про світле майбутнє людства, Т. Степанов спо-дівався досягти його мирним удосконаленням суспільства, просвітництвом.

Прихильником класичної політичної економії був також професор Київського університету І. В. Вернадський (1821—1884). У своїх працях, опублікованих до реформи, а також у журналі «Экономический указатель» (1857—1861) видавцем і редактором якого він був, І. Вернадський головну увагу приділяє критиці кріпосництва і всіх добуржуазних форм виробництва. Після реформи він захищає буржуазні відносини, стає прихильником великого виробництва і великого капіталу, які уможливлюють науково-технічний прогрес.

Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу і виробництва, І. Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земельної власності. На той час така власність була майже виключно поміщицькою, і І. Вернадський як буржуазний економіст пропагує її пристосування до «раціональних», тобто капіталістичних форм господарювання.

Як прихильник класичної школи в політичній економії І. Вернадський заперечував протекціонізм, втручання держави у приват-ну ініціативу, наголошував на позитивних аспектах вільної конкуренції.

Значне місце в дослідженнях І. Вернадського займає проблема праці. Ще в докторській дисертації «Критико-історичне дослідження італійської політико-економічної літератури до початку ХІХ ст.» (1849) він визнає працю «головним і єдиним джерелом багатства». Він розрізняє споживну вартість (придатність) і вартість. Вартість, зазначає він, «визначається працею, а не придатністю». Отже, у питанні про вартість і про джерело доходів І. Вернадський стояв на позиціях класичної школи, проте, усупереч класикам, вважав усі види праці продуктивними.

Спеціальну працю («Предмет політичної економії») І. Вернадський присвячує визначенню предмета політичної економії. Завдання політичної економії полягає в тому, писав він, щоб відкрити «природні закони виробництва»*38. Але такими законами для нього є лише закони товарного виробництва. У тому самому творі І. Вернадський пише, що «економічні закони проявляються у всій своїй силі скрізь, де існує праця й обмін...»*39. Він виступає проти визначення політичної економії як науки про багатство і підкреслює, що вона вивчає лише один бік, одну властивість багатства — його цінність*40. Предмет науки він обмежує товарним виробництвом.

*38: {Вернадский И. Предмет политической экономии // Журн. министерства народного просвещения. — 1856. — Май. — С. 143—144.}

*39: {Там само, с. 136.}

*40: {Вернадский И. Проспект политической экономии. — СПб., 1858. — С. 1.}

Як типовий буржуазний економіст І. Вернадський виступав проти соціалізму. Ідеї соціалізму він вважав помилковими і їхню появу зв’язував зі зростанням пауперизму.

Політична економія в Україні в пореформений період і до 90-х рр. розвивається переважно в руслі класичної школи. Економістів цікавлять проблеми аналізу економічних категорій, з’ясування предмета політичної економії, якій вони надавали виняткового значення в суспільному житті.

Професор Новоросійського університету М. Вольський у праці «Завдання політичної економії і відношення її до інших наук» писав: «Указавши на загальні засади для заснування правильної, розумної й могутньої системи суспільного життя, наука ця ... із незаперечним успіхом намагалася підготувати й створити все, що могло підтримати народи й суспільства на шляху загального добробуту, фізичного, морального й розумового прогресу»*41. Для того щоб політична економія успішно розвивалась як наука й надалі відігравала належну роль, необхідно, підкреслював М. Вольський, точно визначити її предмет, тобто чітко окреслити коло питань, що підлягають вивченню цією наукою.

*41: {Вольский М. Задача политической экономии и отношение ее к прочим наукам. — Одесса, 1872. — С. 5.}

Питання про предмет політичної економії вирішувалося майже в усіх наукових дослідженнях. Найбільше акцентував на ньому увагу М. Вольський. Він критично аналізував визначення предмета політичної економії такими західноєвропейськими та російськими економістами, як Сей, Сісмонді, Шторх, Горлов; заперечував визначення Маклеодом і Бастіа політичної економії як науки про обмін.

Предмет політичної економії, на думку М. Вольського, охоплює всі сфери діяльності, як матеріальної, так і духовної. У такому розумінні політична економія є наукою про людину, її діяльність, спрямовану на задоволення матеріальних і моральних потреб. Майже на таке саме визначення предмета політичної економії натрапляємо в творах викладача політичної економії й статистики Інституту сільського господарства й лісівництва у Новій Олександрії, а згодом у Київському університеті, — А. Антоновича. У дослідженні «Основи політичної економії» (1879) політекономію він визначає як науку про «суспільний елемент у діяльності людей, спрямованій на задоволення як духовних, так і матеріальних потреб»*42.

*42: {Антонович А. Основания политической экономии. — Варшава, 1877. — С.5.}

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету (у 80-ті рр. — міністр фінансів Росії) в «Основах політичної економії» (1870) визначав її як науку, завдання якої «полягає в дослідженні суспільної сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковано»*43. М. Бунге вказував на велике значення для розвитку політичної економії правильного визначення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється позицією ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідного й природного, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у новій організації праці, у «вигаданих формах суспільного устрою»*44.

*43: {Бунге Н. Основания политической экономии. — К., 1870. — С.11.}

*44: {Там само, с. 12—13.}

Політична економія буржуазного лібералізму відмовлялась від трудової теорії цінності. М. Вольський визначення цінності торкається лише побіжно. Хоч він і ставить цінність у залежність від суспільної корисності, проте вважає, що вона може бути відокремлена від праці і саме в цьому полягає її позитивне значення.

М. Вольський прагне об’єднати всі відомі економічні теорії. На його думку, «в усіх письменників з політичної економії, від Ксенофонта до Чернишевського, є багато слушного й потрібно лише віднайти середнє пропорційне»*45. Водночас на поглядах М. Вольського помітно позначався вплив класичної школи. Сучасники писали про нього, що він і студентам читав лекції в дусі економічних поглядів А. Сміта.

*45: {Записки Новороссийского университета. — Одесса, 1890. — С.547.}

У М. Бунге немає чіткого розуміння цінності. Її він пояснює як властивість чогось, що людина не може придбати безкоштовно. А величина цінності, за Бунге, залежить від попиту і пропозиції. Усі ті категорії, якими буржуазні економісти визначали цінність (корисність, праця, витрати виробництва тощо), він розглядав як фактори, що впливають на попит і пропозицію. Прихильником теорії попиту й пропозиції був також учень і послідовник М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. Але згодом Бунге розробив теорію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність корисністю.

Теорії цінності спеціальне дослідження присвятив А. Антонович («Теорія цінності», 1877). Питання цінності він називає основним у політичній економії, від розв’язання якого залежать інші питання цієї науки. А. Антонович указував на особливе значення розробки й правильного розуміння теорії цінності для Росії, де, на його думку, під впливом великих реформ останнього часу за-роджується самостійна політико-економічна література. А. Антонович докладно проаналізував погляди економістів на цінність і зазначив, що їх не можна взяти за основу, бо всі вони помилкові як з погляду методу, так і змісту. Помилки, на його думку, зумовлені тим, що економісти в своїх дослідженнях аналізували цінність або з погляду споживання, або розподілу, або виробництва. До першої групи економістів А. Антонович відносить Шторха, до другої — Мальтуса, Маклеода та Бастіа, до третьої — Рікардо, Кері і Маркса. Сміта він називає еклектиком, який дав різні визначення цінності.

З усіх цих напрямів А. Антонович найбільш прихильно ставиться до останнього, тобто такого, що до визначення цінності підходить з погляду виробництва. Але недоліком він називає те, що, узявши за основу цінності працю, затрачену на виробництво, представники цього напряму ігнорують продуктивність таких факторів, як природа й капітал.

На підставі критичного аналізу різних теорій цінності А. Антонович намагався дати власне визначення, яке б ураховувало виробництво, розподіл і споживання. За основоположний принцип своєї теорії цінності він бере теорію трьох факторів виробництва Сея, яку намагається поєднати з теорією К. Маркса. Визначення К. Марксом цінності як уречевленої в товарі абстрактної суспільно необхідної праці він пристосовує до свого трактування цінності, тобто визначає цінність як уречевлений суспільно необхідний час дії трьох факторів: природи, праці й капіталу. Таке тлумачення цінності гостро критикували сучасники А. Антоновича, зокрема Д. Піхно. Останній звернув увагу А. Антоновича на відсутність у цій концепції одиниці для вимірювання продуктивності факторів виробництва. Недоліки теорії А. Антоновича він вбачав і в тім, що в ній обмежено дію таких факторів, як корисність і співвідношення між попитом і пропозицією, що впливають на цінність.

Прихильником і захисником трудової теорії цінності був М. Коссовський. У дослідженні «Цінність і ціна» (1883) закон «мінової цінності» він називав основним законом політичної економії. Він вказував на наявність багатьох неоднозначних трактувань цінності. Це означає, писав М. Коссовський, що у кожного своя, власна наука, або такої науки й зовсім немає, а є лише вчені. Він досить докладно й критично аналізував існуючі теорії цінності, підкреслюючи, що для вирішення питання про цінність необхідно користуватися діалектичним методом, як це робив К. Маркс.

Однак діалектика не є для М. Коссовського загальним методом пізнання, а лише однією з методологічних засад. Джерелом цінності М. Коссовський називав працю, витрачену на виробництво товару. Це твердження, на його думку, може стати поворотним пунктом в історії політико-економічних учень*46.

*46: {Коссовский Н. Н. Ценность и цена. — Харьков, 1883. — С. 41.}

М. Коссовський докладно аналізує виклад теорії цінності представниками класичної політичної економії. Він підкреслює, що постановка цього питання мала місце ще в У. Петті й посилається при цьому на «Капітал» К. Маркса. У теорії цінності А. Сміта, зазначає М. Коссовський, домінує положення про те, що цінність визначається працею, необхідною для виробництва товару; Д. Рікардо розвиває трудову теорію цінності і вважає її основою свого економічного вчення. Останнє слово в розвитку теорії цінності належить К. Марксу.

М. Коссовський правильно розумів основні положення теорії цінності К. Маркса. Він писав, що елементом, який визначає цінність, є лише «суспільно необхідний робочий час», одиниця його виміру — проста праця. Аналізував М. Коссовський і залежність між цінністю й продуктивністю праці.

М. Коссовський заперечував економістам, які вважали, що цінність визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Він ука-зував на суперечливість тверджень і тих економістів, які основою цінності вважали корисність, або (як Шеффле), працю та корисність. Теорію витрат виробництва М. Коссовський називає просто безглуздою. Її хибність, на його думку, полягає в ототожнюванні таких категорій, як праця та робоча сила, що є поняттями абсолютно різними. Те, що економісти не бачили різниці між ними, М. Коссовський називав кардинальним недоліком політичної економії до К. Маркса*47. Будучи палким прихильником і захисником теорії трудової цінності, М. Коссовський абсолютизував цю теорію, на-даючи їй великого значення в перебудові соціально-економічних відносин. «Покладена в основу соціально-економічних відносин, вона, — писав М. Коссовський у праці «Цінність і ціна», — перетворить ці відносини, оновить їх, оновлюючи й перетворюючи існуючий нині принцип розподілу. Тоді з’явиться інша політична економія, зникне залізний закон заробітної плати, зникне рента, землеробська й капіталістична, зникне, інакше кажучи, економічне рабство й експлуатація»*48.

*47: {Там само, с. 81.}

*48: {Там само, с. 100.}

Залежно від тлумачення економістами категорії цінності трактувалася ними й теорія розподілу. М. Бунге, як і більшість тогочасних економістів, вважав, що у виробництві беруть участь три фактори: праця, природа й капітал. Кожний з цих факторів є самостійним джерелом цінності. Цінність, що створюється трьома факторами, відповідно поділяється на три види доходів: заробітну плату, ренту й прибуток. Ці види доходів відповідають і трьом класам суспільства (робітники, землевласники й капіталісти). Частка кожного з них у розподілі доходів визначається, на думку М. Бунге, суперництвом, що може змінювати ці доходи в той чи в той бік. Він підтримував принцип втручання держави в економічне життя й твердив, що це сприятиме «справедливому розподілу доходів»*49. М. Бунге не лише викладав власні погляди на теорію розподілу, а й аналізував поширені тоді теорії із цього питання, заперечуючи, що за капіталістичного виробництва прибуток є відрахуванням від заробітної плати. Такі висновки, на думку М. Бунге, давали теоретичну зброю в руки соціалізму*50.

*49: {Бунге Н. Назв. тв., с.128.}

*50: {Там само, с. 97.}

М. Бунге був прихильником теорії розподілу Кері й Бастіа, надзвичайно високо цінував цих економістів за те, що вони виступили проти класичної школи, проти її вчення про полярність прибутку й заробітної плати і створили свою теорію «гармонічного розвитку». М. Бунге називає Бастіа гідним учнем Кері, у якого він запозичив і зброю проти соціалізму, й засади вчення.

Аналогічних поглядів щодо розподілу дотримувався й А. Антонович. Природу, працю й капітал він розглядав як фактори ви-робництва й водночас як самостійні джерела цінності. Носіями цих факторів А. Антонович уважав землевласників, робітників і капіталістів, які завдяки цьому одержують свою частку. «Об’єктивність у розподілі результатів виробництва, — писав А. Антонович у «Курсі політичної економії», — полягає в тім, що кожний з учасників виробництва одержує те, що він створив»*51. Поділяючи погляди Кері та Бастіа на «гармонічне співробітництво» різних класів — учасників виробництва, А. Антонович виходить з того, що з роз-витком продуктивних сил дедалі більшою мірою досягатиметься рівність учасників виробництва — робітників, капіталістів і землевласників, яка забезпечить кожному одержання його частки у ви-робництві, тобто приведе до встановлення справедливої винагороди за працю.

*51: {Антонович А. Курс политической экономии. — К., 1886. — С. 559.}

М. Коссовський не торкається спеціально питання розподілу, але як прихильник трудової теорії цінності він критикує тих економістів, які бачили в прибутку складову частину цінності, наголошує на нетрудовому, експлуататорському характері прибутку і вказує на його повну залежність від кількості експлуатованої праці. Прибу-ток капіталіста за даного процента експлуатації, писав М. Коссовський, залежить від кількості праці, зайнятої у виробництві, а тому фабриканти «чинять завзятий опір кожній спробі скорочення робочого дня»*52.

*52: {Университетские известия. — К., 1875. — № 9. С. 257.}

М. Коссовський бачить нерівноправність у відносинах між працею і капіталом. Він виступає за рівномірний розподіл сили в суспільстві, що створить можливість для повної реалізації закону трудової вартості. Цього, на думку М. Коссовського, потребують інтереси більшості.

Особливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був першим популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії і Україні, захищав трудову теорію вартості. Професор Київського (згодом Харківського) університету Г. Цехановецький у рецензії на магістерську дисертацію М. Зібера писав, що той «поставив своїм завданням відновити ... значення Рікардо».

М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв’язку з пізнішими доповненнями та роз’ясненнями». Саме на цю працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання «Капіталу», називаючи її «цінною книгою»: «Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо» показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних рисах є необхідним дальшим розвитком учення Сміта—Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення раз прийнятого суто теоретичного погляду»*53.

*53: {Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 23. — С. 20.}

1876—1878 рр. М. Зібер публікує в журналах «Знание» і «Слово» кілька статей під назвою «Економічна теорія К. Маркса», що в них викладає зміст першого тому «Капіталу». У цей же час він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які виступили проти економічного вчення К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне намагання буржуазних критиків звинуватити К. Маркса в метафізичному підході до дослідження цінності.

Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро критикували теорію К. Маркса про додаткову вартість, М. Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз’яснює суть цієї теорії.

Як коментатор і популяризатор економічного вчення К. Маркса М. Зібер показує суперечності капіталістичного виробництва й привертає до них увагу читачів, глибоко аналізує становище робітничого класу, прямо переказуючи деякі місця з «Капіталу».

Захищаючи трудову теорію цінності, М. Зібер критикує теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та інших економістів. Він високо оцінює вчення К. Маркса про двоїстий характер праці. Детально аналізує проблему форм вартості, повторюючи навіть заголовки з відповідних розділів «Капіталу». На підставі цього аналізу він простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції. М. Зібер називає великою заслугою К. Маркса розробку ним теорії грошей. Як відомо, попередники К. Маркса виникнення грошей зв’язували переважно зі свідомою діяльністю людей. Заслуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з’ясуванні генетичного розвитку грошового обміну й чіткого визначення різних грошових функцій*54.

*54: {Зибер Н. И. Избранные экономические произведения. — М.,1959. — Т. 1. — С.73.}

Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку. Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром «Капіталу».

Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище досягнення економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як дальший історичний розвиток тих основних засад науки, які було сформульовано ще класичними економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень. Виклавши вчення Д. Рікардо про чистий прибуток, М. Зібер пише: «Що ж лишалось авторові «Капіталу» додати до цього, крім точнішого, докладнішого й зрозумілішого формулювання?» Сам М. Зібер залишається у розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо.

Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірностей суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про закономірний характер зміни суспільних формацій, проте заперечував революційні висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного виробництва, указував на його скороминущий характер. Що ж до нового суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок плавного, еволюційного розвитку капіталізму, який зазнає соціалізації виробництва. Приватну монополію замінить монополія державна. Цей новий, колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера, унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку заслуговують на додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний вне-сок у опрацювання багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й дрібного виробництва в землеробстві та ін.

Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували народницьку тезу про особливий шлях економічного розвитку Росії. Спираючись на економічну теорію К. Маркса, М. Зібер зазначав, що економічний розвиток Росії відбувається за об’єктивними економічними законами і неминуче приведе до капіталізму, що його М. Зібер розглядав як історично минущий лад.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. відбувається певна переорієнтація економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула Київська психологічна школа. Її представники розглядають явища економічного життя з погляду психології суб’єктів господарювання. Основи цієї школи, яка здобула високу оцінку на Заході, було закладено ще М. Бунге. В «Основах політичної економії» (1870) він визначає цінність корисністю речі, її «придатністю». Ідеї психологічної школи розвивав учень М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. У дослідженнях «Закон попиту та пропозиції. До теорії цінності» (1886), «Основи політичної економії» та інших він основи ціни та цінності вбачає в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит.

Найбільш відомими представниками суб’єктивно-психологічного напряму в Україні на початку ХХ ст. були Р. М. Орженцький та О. Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особливо, теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації «Учення про цінності у класиків і каноністів» (1896) Р. Орженцький дає історико-філософське обгрунтування психологічного напряму, його загальних методологічних принципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб’єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об’єктивна суспільна цінність», «споживні» та «продуктивні блага».

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цінності, писав він, визначається «величиною чуттєвого стану», який породжується фактом володіння благом, або його відсутністю*55.

*55: {Орженцкий Р. М. Основные законы ценности и их практическое значение. — Юж.Зап., 1904. — № 21. — С. 3.}

На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького позначився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб’єктивно-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняттями, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову теорію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимович бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона виступила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса — положення про двоїстий характер праці, робочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся «теорія експлуатації зависла у повітрі»*56. У О. Білимовича цінність є продуктом «оцінної діяльності суб’єкта». Величину цінності він зв’язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття «гранична корисність», зв’язуючи ступінь задоволення потреб з кіль-кістю благ.

*56: {Билимович А. Д. С. Франк: Теория ценности Маркса и ее значение. Критический этюд. — СПб., 1900. — С. 4.}

О. Білимович виступав прихильником використання математичних методів. У праці «До питання про розцінку господарських благ» (1914) він дав найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних якостей і недоліків застосування математичних методів з позицій психологічної школи. Що ж до перспектив суспільно-економічного розвитку, проблем поліпшення становища трудящих, то О. Білимович зв’язував їх з нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці.

Сприйняття і пропаганду суб’єктивно-психологічної теорії цінності австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її з трудовою теорією вартості. Цю спробу зробив видатний український економіст М. Туган-Барановський.

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) — учений зі світовим ім’ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік його праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім’ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультети Харківського університету.

Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г. Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом.

М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ще 1894 р. він опублікував працю «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя», яку захистив як магістерську дисертацію у Московському університеті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видано майже всіма європейськими і навіть японською мовами.

Туган-Барановський критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади «теорії реалізації» Сея, яка стверджувала, що пропозиція породжує попит.

Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те, «що межа виробництва визначається продуктивними силами людства і аж ніяк не розмірами його споживання»*57. Великого значення у проблемі відтворення він надавав виробничому споживанню. Він писав, що «попит на товари створюється самим виробництвом і жодних зовнішніх меж для розширеного відтворення, крім браку продуктивних сил, не існує»*58.

*57: {Туган-Барановский М. И. Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь. — СПб., 1894. — С. 378.}

*58: {Там само, с. 427.}

Як підставу для своєї теорії він бере ідею про зв’язок промислових коливань з періодичним зростанням основного капіталу. Саме цю ідею високо оцінив американський економіст Е. Хансен. М. Туган-Барановський розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух «економічної активності», а також фактори, що зумовлюють таку активність. М. Туган-Барановський звертає увагу на виявлення головного внутрішнього рушія «економічних активностей» і робить висновок, що таким є рух інвестицій. Він першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів, відповідно до якого фази промислового циклу визначаються активністю інвестування. Саме збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва (за кейнсіанською термінологією — «капітальні блага») породжує мультиплікаційний процес всіх елементів економічної активності.

М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіталістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що причина криз криється «у сфері нагромадження і витрачання суспільного капіталу» за порушення пропорційності його розподілу в різних сферах застосування капіталу.

Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського, відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного виробництва.

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величезний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М. Туган-Барановського про «заощадження — інвестиції» як головну рушійну силу економічних активностей.

Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими еконо-мічними школами, М. Туган-Барановський, однак, не став пря-мим послідовником будь-якої з них. Критичний аналіз політеко-номічних шкіл, і передовсім німецької історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку світової економічної думки.

Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в його працях з’являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії вартості, назвав «фікцією» трудову вартість і «малозначущою» категорію додаткової вартості. М. Туган-Барановський заперечував марксистське положення, що нова вартість створюється робочою силою. Джерелом прибутку він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне розвивати його наукові елементи.

Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування психології людей, їхньої моралі.

У багатьох дослідженнях: «Учення про граничну корисність господарських благ» (1890), «Основна помилка абстрактної тео-рії капіталізму К. Маркса» (1898), «Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму» (1903), «Теоретичні основи марксизму» (1905), «Основи політичної економії» (1909) — учений намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб’єктивно-психологічної школи та неокласицизму. Уже 1890 р. у «Вченні про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» він зробив порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їхнього синтезу. На Заході цю ідею здійснив Маршалл у праці «Принципи економічної науки» (1890), що ознаменувала початок неокла-сичного напрямку в політичній економії. Хоч підходи до такого синтезу в Туган-Барановського і Маршалла не були цілком ідентичними, вони свідчили про єдність наукового пошуку обох визначних економістів.

Велику увагу приділив М.Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму в Росії, що в останнє десятиріччя ХІХ ст. стало головним теоретичним питанням у країні. У 1898 р. було опубліковано його докторську дисертацію «Російська фабрика в минулому та сучасному. Історико-економічне дослідження». Ця праця здобула високу оцінку західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера).

Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок М.Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.

Світовим визнанням користувались дослідження українських економістів, представників математичного напряму в політичній економії, які намагалися синтезувати ідеї класичної і психологіч-ної шкіл.

1902 р. відомий український економіст-математик М. Столяров за допомогою диференційного обчислення намагався довести слушність запропонованої М. Туган-Барановським економічної формули про пропорційність граничної корисності господарських благ, що вільно відтворюються*59. Розробляючи цю проблему, М. Столяров зумів не лише подолати певну обмеженість формули М. Туган-Барановського, що полягала у суто суб’єктивному трактуванні корисності, а й сформулював функцію суспільної корисності.

*59: {Див.: Столяров Н. А. Аналитическое доказательство предложенной г.М.И.Туган-Барановским политико-экономической формулы: предельные полезности свободно произведенных продуктов пропорциональны их трудовым стоимостям. — К., 1902.}

Першим у Росії й Україні глибоке обгрунтування принципів застосування математичних методів з позицій психологічної школи дав уже згадуваний нами О. Білимович. Він зробив висновок про обмежені можливості використання математичних методів для економічних досліджень і вважав за доцільне використовувати математику переважно для ілюстрації викладу.

Економіко-математичний метод дослідження застосовував також Р. Орженцький, розвиваючи ідеї відомого російського економіста-математика В. Дмитрієва щодо теорії ціни, теорії попиту тощо.

Найбільш видатним економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економіко-математичних досліджень, був Є. Слуцький (1880—1948), викладач Київського комерційного інституту (1913—1926)*60. Він зробив визначний внесок у розвиток математичних, математико-статистичних досліджень. Його твір «Теорія кореляції і елементи вчення про криві розподілу» (1912) був тривалий час найліпшим посібником з математичної статистики. 1915 року Є. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету споживача», яку лише 1963 р. було передруковано в Москві. У цій статті вчений показав зв’язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів населення. Ця праця вважається основоположною серед сучасних економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв’язку між функцією попиту, рухом цін та доходів.

*60: {Тепер Київський національний економічний університет.}

Уже в 30-ті роки ця праця здобула високу оцінку зарубіжних економістів, зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса, які виявили її в іта-лійському журналі. Ідеї Є. Слуцького лягли в основу книжки Дж. Хікса «Вартість і капітал» (1939). У ній Хікс високо оцінює наукові розробки Є. Слуцького й наголошує, що він був першим економістом, котрий зробив значний крок наперед порівняно з «неокласиками» і з Парето. Хоча Хікс і дізнався про статтю Слуцького тільки тоді, коли основні ідеї його власної праці були опубліковані в журналі «Economica»(1934), це не завадило йому визнати, що «теорія, яку буде викладено в цьому і двох наступних розділах (праці «Вартість і капітал». — Л.К.), належить, по суті, Слуцькому...»*61.

*61: {Хикс Дж. Р. Стоимость и капитал. — М., 1993. — С.112.}

Про величезний вплив праць Є. Слуцького на розвиток економічної науки і, зокрема, економетрики писав Р. Аллен. Ще 1936 р. він опублікував працю, присвячену Слуцькому, в якій дав високу оцінку його теорії поведінки споживача*62.

*62: {Allen R. I. Professor Slutsky(s Theorie of consumer(s choise // The review of economic studies. — 1936.— № 2. — Vol. III. — P. 120—129.}

1950 р. Аллен в журналі «Економетрика» опублікував нову статтю, присвячену Слуцькому. Він писав, що праці Слуцького мали великий і сталий вплив на розвиток економетрики у двох важливих напрямах: теорії поведінки споживачів і аналізі часових рядів.

Високо оцінюють економісти і внесок Слуцького в розробку основ праксеології. В «Етюді до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки», що його було опубліковано українською і німецькою мовами*63, Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки — праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов.

*63: {Слуцький Є. Етюд до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки // Записки соціально-економічного відділу. — К., 1926. — Т. IV. — С. 165—175.}

Ідеї Є. Слуцького, з дещо модернізованим математичним апаратом, широко використані у творах зарубіжних економістів Р. Аллена, Дж. Хікса, Хауттакера, Дебре, Ерроу та інших.

Підсумовуючи цей короткий огляд розвитку політичної економії в Україні, слід ще раз наголосити на його певних особливостях. Українські вчені не тільки запозичували економічні ідеї, теорії західних економістів і розвивали їх з урахуванням соціально-економічних особливостей розвитку України, а й створювали наукові теорії, які стали надбанням світової економічної думки.



 

Created/Updated: 25.05.2018

stop war in Ukraine

ukrTrident

stand with Ukraine